7 квітня виповнюється 155 років від дня народження Бориса Олександровича Лазаревського

Борис Лазаревський народився 1871 року в Полтаві, де батько служив членом окружного суду. Мати Катерина Федорівна Лащинська померла через рік після народження сина. Протягом кількох років Бориса разом зі старшою на три роки сестрою Ганною (майбутньою співзасновницею конотопської «Просвіти» на Сумщині) виховували гувернантки.

У Полтаві Борис почав навчання в місцевій гімназії, а після переведення батька по службі до Київського окружного суду продовжив навчання в 2-й Київській гімназії. Але в старших класах батько перевів сина до Колегії Павла Галагана, яку в ті часи жандарми називали «розсадником українства». Після закінчення Колегії у 1892 році юнак вступив на юридичний факультет Одеського університету, а через рік перевівся на другий курс юридичного факультету університету Св. Володимира в Києві. Після переходу на четвертий курс юнак «пішов у народ» – півроку пропрацював помічником машиніста паровоза депо станції Козятин. До цього вчинку родина поставилася негативно, про що свідчив внучатий племінник онук його брата Гліба Олександр Лазаревський. До речі, він був автором цікавого видання про власну родину, саме йому ми зобов’язані значною частиною інформації про кілька поколінь родичів.

З 1897 р. служить помічником секретаря Севастопольського військово-морського суду, з 1903 р. — секретарем.

У Севастополі Борис Олександрович познайомився з молодим корабельним інженером Левком Мацієвичем, одним з засновників Революційної української партії та в майбутньому відомим авіатором. Вони разом готували заходи до роковин Тараса Шевченка в Севастополі. На урочистому вечорі Борис Лазаревський розповів гостям про життя та творчість великого Кобзаря. Після трагічної загибелі Мацієвича Борис Олександрович залишив спогади про Левка Макаровича в «Збірнику пам’яті Л.М. Мацієвича».

З початком російсько-японської війни його призначено слідчим тимчасового військово-морського суду Владивостоцького порту, а 13 квітня того ж року - прокурором портового призового суду у Владивостоці. Борис Олександрович намагався відвернути смертні вироки на процесах, які вів. У Владивостоці, Борис Олександрович видає свою першу велику повість «Урок». Він брав участь у російсько-японській війні, але через нервову хворобу був евакуйований та відправлений у тривалу відпустку. Після одужання в серпні 1905 року призначений секретарем Кронштадтського військово-морського суду. У 1906 році «за негідне ставлення до заходів із придушення бунту матросів у Севастополі» звільнений у запас і переведний до резерву флоту. З цього часу Борис Лазаревський  цілком присвятив себе письменницькій справі.

Перше оповідання українською мовою «Святий город» («Святе місто»), написане у січні 1903 в Севастополі, Лазаревський присвятив пам'яті рідного дядька Федора Лащинського, котрий прищепив йому любов до українського театру. Того ж року твір друкує часопис «Киевская старина».

25 травня 1918 р., після встановлення в Україні влади гетьмана Павла Скоропадського, запрошений до Києва в розпорядження військового прокурора; від серпня того ж року — офіцер для доручень при військовому міністрові Української Держави.

У 1918 р. в «Літературно-науковому віснику» виходить його оповідання «Дитятко»: в ньому виведено історію морського офіцера, який служив на кораблі, що після підняття українського прапора був захоплений більшовиками, і який дивом уникнув розправи з боку матросів.

У лютому 1919 р., за влади Директорії УНР, приписаний до Українського головного морського штабу в Севастополі, наступного місяця — включений до складу спеціальної портової комісії по Миколаєву й Херсону.

Після окупації України московсько-більшовицьким режимом, у 1921 р. через Грузію і Туреччину емігрував до Європи. Продовжив літературну діяльність. Частина його творів була перекладена й опублікована українською мовою.

У Парижі співпрацював з часописом УНР «Тризуб», започаткованого за ініціативи Симона Петлюри. Друкує свої спогади «Шматочки («Шматки», «Фрагменти») минулого», в яких розповідає про український театр кінця ХІХ - початку ХХ ст., своє знайомство і спілкування з Панасом Саксаганським. Вже по смерті автора ці спогади друкувала українська преса під час німецької окупації у 1940-х рр. У 1934 р. спогади Лазаревського публікуються у щорічному календарі-альманасі «Дніпро».

Помер Борис Лазаревський 24 вересня 1936 р. у Парижі через серцевий напад.

Залишив по собі 60 зошитів щоденника, який вів з 1886 року. Незважаючи на те, що українською залишив небагато творів (крім згаданих — оповідання «Земляки» (1905), «Уляна» (1906), «Початок Життя» (1912)), він вважав її «частиною свого серця». Російські тексти, писані ним упродовж життя, помережені українськими «маркерами». Еміграційна преса після смерті Бориса Лазаревського повідомляла, що багато його творів українською мовою залишилися в рукописах.