15 жовтня виповнюється 105 років від дня народження поета-пісняра Дмитра Луценка

Дмитро Луценко народився 1921 року в селі Березова Рудка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Пирятинського району Полтавської області). З дитинства майбутній поет добре знав народні пісні, які звучали в батьківській хаті. Ця рання причетність до пісенної традиції згодом визначила його творчу манеру.

У 1938–1939 роках Дмитро Луценко навчався в Київському гідромеліоративному інституті. Однак обрати спокійне цивільне життя його поколінню не судилося. Він брав участь у Другій світовій війні. У травні 1945 року зазнав тяжкої контузії, внаслідок чого став інвалідом. Після війни працював на шахтах Донбасу, а згодом пов'язав своє життя із журналістикою та літературою: працював у редакціях газет «Колгоспне село» та «Молодь України», був кореспондентом Всесоюзного радіо, завідував відділом поезії журналу «Вітчизна».

Перші поетичні твори Луценка з'явилися друком ще в молоді роки. Проте перша збірка поета – «Дарую людям пісню» – вийшла 1962 року. Наступні десятиліття стали періодом інтенсивної літературної роботи. Серед його збірок – «Незакінчена соната», «Як тебе не любити», «Добрість», «Пахучий хліб», «Серцю співається», «До останнього патрона», «За Березовою Рудкою», «Березовий дзвін», «Пісня вірності», «Вибране» та інші.

У 1963 році Дмитро Луценко став членом Спілки письменників України. Його поезія вирізнялася мелодійністю, доступністю та щирою емоційністю. Він писав про любов до рідної землі, матір, родину, людську вірність, фронтове покоління, красу української природи. Водночас особливе місце у його творчості посіла пісня. Понад 300 його віршів було покладено на музику. З його поезією працювали відомі українські композитори – Ігор Шамо, Платон Майборода, Олександр Білаш, Костянтин Данькевич, Лев Ревуцький, Володимир Верменич, Анатолій Філіпенко, Ігор Поклад та інші.

Серед найвідоміших пісень на слова Луценка – «Києве мій» («Як тебе не любити, Києве мій!»), «Не шуми, калинонько», «Мамина вишня», «Сивина», «Осіннє золото», «Журавка», «Зачарована Десна» та інші. Багато з них стали невід'ємною частиною української пісенної культури ХХ століття.

Найбільш упізнаваним твором поета стала пісня «Як тебе не любити, Києве мій!», написана 1962 року на музику Ігоря Шамо. Вперше вона прозвучала 27 травня 1962 року, а першим виконавцем був соліст Київського оперного театру Юрій Гуляєв. У листопаді 2014 року рішенням Київської міської ради пісню затверджено офіційним гімном територіальної громади Києва.
Творчий внесок Дмитра Луценка був відзначений державою. 1974 року йому присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. У 1976 році він став лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка – разом із композитором Ігорем Шамо за цикл пісень, до якого увійшли, зокрема, «Балада про братерство», «Києве мій», «Стоїть над Волгою курган», «Зачарована Десна», «Пісня про щастя», «Не шуми, калинонько», «Фронтовики».

Дмитро Омелянович Луценко помер 16 січня 1989 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. Його пам'ять особливо шанують на Полтавщині. Від 1990 року в рідній Березовій Рудці проводиться літературно-мистецьке свято «Осіннє золото», присвячене творчості поета. У селі встановлено меморіальну дошку, а в місцевому краєзнавчому музеї створено кімнату Дмитра Луценка. Ім'я поета увічнено також у Києві: його ім'ям названо вулицю та загальноосвітню школу. 2001 року започатковано премію імені Дмитра Луценка «Осіннє золото», якою відзначають представників пісенного та літературного мистецтва.